Retour sur un film rétro-futuriste

Il y a des films qui ruinent leurs producteurs parce qu’ils ne rapportent pas les sommes escomptées. Des critiques les flinguent volontiers. Or, avec le temps, ces films si détestés à leur sortie trouvent un nouveau public qui les apprécie et en fait des œuvres « cultes ».

C’est le cas pour Dune de David Lynch (1984). Ce film de science-fiction a été un échec commercial cinglant au point que le réalisateur ne souhaite plus en entendre parler. Il l’a presque renié d’autant qu’existent trois versions différentes disponibles à partir de montages plus ou moins variables. La version la plus longue est diffusée à la télévision en 1999. Pour la circonstance, David Lynch exigea un pseudonyme afin de montrer sa désapprobation. Cette version demeure toutefois la plus fidèle au premier volume de Frank Herbert. Son cycle rédigé entre 1965 et 1985, composé de six livres, pouvait-il être adapté pour le septième art ?

Aujourd’hui, la série littéraire Dune forme une somme d’ouvrages considérables que la mort de son auteur en 1986 n’a pas arrêté. En effet, son fils, Brian Herbert, assisté de Kevin J. Anderson, a puisé dans les nombreuses notes et mis la main sur des manuscrits inédits qu’ils ont parfois retravaillés ou achevés. Désormais constitué d’une vingtaine de titres, l’ensemble forme une fresque héroïque gigantesque qui ressemble aux « Matières » médiévales (la Matière de Bretagne avec le roi Arthur, les chevaliers de la Table Ronde, la quête du Graal, Tristan et Yseult) bien qu’on puisse aussi y voir une parodie plus ou moins spiritualiste.

Guerre pour une ressource stratégique très rare

Le film condense l’intrigue arborescente de l’épopée. L’action se déroule en l’an 10191 dans un univers soumis à la volonté implacable de l’Empereur Padishah Shaddam IV. Il règne sur des institutions spatio-féodales. Son empire comprend quelques Maisons majeures qui s’affrontent pour le pouvoir. Le plus violent contentieux oppose les Atréides aux Harkonnen. Organisant une armée disposant d’une redoutable arme secrète basée sur le son de la voix, le duc Leto Atréides reçoit de l’Empereur un cadeau empoisonné, à savoir un nouveau fief, la planète Arrakis aussi appelée Dune. Jusqu’à ce don, elle appartenait aux Harkonnen.

Arrakis est une planète aride et désertique infestée de vers géants des sables. C’est la seule planète de l’Univers capable de produire l’Épice, une substance qui élargit la conscience et qui plie l’espace-temps. La Guilde spatiale des Navigateurs en a l’exclusivité d’usage. Ses membres, éternels et mutants, assurent grâce à sa consommation un voyage interstellaire immédiat. Ses meilleurs navigateurs sont aussi capables de précognition.

Cette corporation se révèle indispensable pour traverser l’espace sans recourir à la mécanique. La technologie y est en effet limitée et presque bannie. Quelques siècles auparavant, le Jihad butlérien fut la grande révolte des organismes vivants contre les « machines pensantes » et leurs éléments cybernético-informatiques. Le mentat remplace l’ordinateur; cet individu stimule ses incomparables facultés cognitives en buvant du jus de sapho, d’où des lèvres rougeâtres caractéristiques.

La technique persiste néanmoins. Giedi Prime, la planète des Harkonnen, se couvre d’impressionnants paysages industrialisés au ciel obscurci par la faible luminosité de l’astre local. Le contraste est saisissant avec Caladan, la planète des Atréides, occupée par d’immenses océans tempétueux aux violentes précipitations orageuses et venteuses incessantes.

Le duc Leto investit l’exact contraire climatique de son monde natal. Le rôle de Leto Atréides revient à l’acteur allemand Jürgen Prochnow, connu pour être le chef du sous-marin de la Kriegsmarine dans Le Bateau (1981) et le général russophone rouge-brun Ivan Radek dans Air Force One (1997). En parallèle au déploiement de ses troupes, il emmène avec lui sa concubine officielle, Dame Jessica, et leur fils Paul. Jessica appartient à l’Ordre sororal du Bene Gesserit. Aptes à lire dans les pensées et à manipuler leurs interlocuteurs, ces femmes souvent perçues comme des sorcières s’adonnent depuis des générations aux manipulations génétiques sur des lignées prestigieuses. Elles désirent trouver, produire ou engendrer un être extraordinaire : le Kwisatz Haderach, un terme hébraïque d’origine kabbalistique.

Une guérilla messianique

Jessica aurait dû donner une fille au duc Leto. Celle-ci aurait ensuite épousé Feyd Rauth Harkonnen, très mal joué par le chanteur britannique Sting qui fit ainsi une brève carrière cinématographique. Quand les Harkonnen reprennent par traîtrise et avec l’aval de l’Empereur Dune, ils éliminent le duc Leto. En revanche, Jessica et Paul se sauvent et se réfugient dans le Désert intérieur. Les autochtones de la planète, les Fremen (les Free men ou « hommes libres »), de redoutables guerriers, les accueillent. Une nouvelle fois enceinte du défunt duc, Jessica met au monde une fille, Alia, qui dispose dès sa naissance des facultés parapsychologiques des Révérendes Mères du Bene Gesserit.

Épris de la Fremen Chani (l’actrice Sean Young entrée dans la légende du cinéma pour son rôle de Rachel dans Blade Runner de Ridley Scott en 1982), Paul Atréides devient à son tour un Fremen aux yeux bleus du fait de l’atmosphère d’Arrakis saturée d’essence d’Épice. Paul prend pour nom secret tribal Usul. Il se fait principalement connaître sous le nom de Muad’Dib, en référence à la silhouette de la souris des sables visible sur la seconde lune de Dune. Chef de la révolte, Paul gagne en buvant l’Eau de la Vie une puissance redoutable qui en fait le messie des Fremen et le Kwisatz Haderach tant attendu. Il soumet finalement l’Empereur lui-même, car il contrôle la production de l’Épice. Victorieux et pour des raisons strictement politiques, Paul Muad’Dib se marie avec la princesse Irulan, la fille de Shadam IV, mais il garde Chani comme sa maîtresse officielle (C’est dans la version longue télévisée).

Avant de délaisser Caladan, les unités combattantes des Atréides portent un uniforme qui rappelle celui des soldats austro-hongrois au début du XX^e siècle. Si leur emblème est un faucon rouge, leur étendard échancré consiste en deux grandes bandes horizontales verte et noire. Ces quelques éléments du décor donnent à ces scènes une vraie patine rétro-futuriste. Autre exemple rétro-futuriste pendant l’attaque finale des Fremen sur Arrakeen, la capitale d’Arrakis, l’Empereur et son état-major observent la bataille assis autour d’un périscope tournant. Le « rétro-futurisme » fait le charme de Dune.

La série épique de Dune repose sur de profondes considérations écologiques, spirituelles, anthropologiques, politiques et sociologiques, voire économiques. Le film de David Lynch ne pouvait pas rendre toute la richesse imaginée dans cette fresque futuriste du XX^e siècle. Les interprétations divergent sur la finalité de ce long métrage. Une lecture traditionnelle est envisageable. Quand Paul Atréides devient le maître de guerre des Fremen, on peut y déceler une allusion implicite à la Tradition primordiale avec Caladan, un monde liquide agité - matrice d’un destin à venir (advenir ?) - qui, face au péril ontologique des Harkonnen (la Modernité néo-industrielle) et de la collusion du système impérial (représentation de la Décadence), s’allie aux Fremen, incarnation d’un archaïsme enraciné, martial et communautaire.

En buvant l’Eau de la Vie sans mourir, Paul Atréides Muad’Dib termine son initiation (contre-initiation ?) et entre dans une surhumanité complète. Son esprit d’être exceptionnel supplante dorénavant toute matière. Regardons donc Dune de David Lynch d’un œil différent. On y lira une ode à la survie, à la pérennité et à la reconquête de… soi-même afin de réaliser son grand œuvre destinal.

Georges FELTIN-TRACOL

IMPERIUM

Concept lansquenet traduit en ukranien

Імперія була не тільки джерелом і атрибутом військового командування в
Стародавньому Римі, але також була свого роду осьовою прерогативою, такою ж,
як меч, фас і скіпетр, які разом представляли вісь усього світу. Спочатку це було
міцно пов’язано з жезлом ліктора в Стародавньому Римі, коли «бути королем»
означало насамперед бути королем (Rex) і священиком (Pontifex); свого роду
сполучною ланкою між видимим і невидимим, але перш за все міцною і важливою
опорою, наріжним каменем нашого світу.

Кожен, хто заволодівав Імперією, також отримував певні чудесні та надприродні
здібності, про які Юліус Евола писав: «Це дозволяє речам переходити з царства
можливостей у царство існування, чи то для перемоги у війні, чи для родючості, або
для впорядкованої послідовності пір року. Саме від Імперії походить Влада. Здається,
що ці поняття в першу чергу тісно пов’язані з функцією та сутністю дієслова augere
(augeo, es, auxi, auctum, augere), що просто означає «збільшувати» (багатство,
здоров’я, родючість тощо). Наприклад, від нього походить титул Август, яким
Октавіан проголосив себе в 27 р. н. Зараз європейська історіографія вважає
Октавіана засновником першої імперії. Однак Август у цьому випадку був лише
прикметником і писався як: «Augusto Agurio Roma Condita».

У Mому, що ми б назвали фундаментом ідеї імперії, Август здійснив піднесений
вчинок; пов’язуючи «урбські» традиції з необхідністю визначити якусь універсальну
центральність. Надихаючись фігурою дволикого бога Януса, прийомний син Юлія
Цезаря зміг нерозривно поєднати дві різні людські потреби. Він робив це через звичку
постійно шукати центр у всіх можливих справах. Завдяки реформі консульства, яка
де-факто залишалася в силі протягом усього існування імперії, і заснуванням посади
принцепса, який спочатку був просто трибуном з розширеними повноваженнями,
Октавіан виправдав очікування, які тоді ставив перед ним Рим. Універсалістські
очікування, однак, виправдалися, коли принцепс став божественною істотою (лат.
Divus), що забезпечило священний світовий порядок, який був водночас єдиним і
диференційованим, де могли існувати всі можливі творіння; боги і закони, які
користувалися великою свободою, якщо вони не порушували lus. До речі, тут варто
зауважити, що слово Ius асоціюється з дієсловом iubere (iubeo, es, lussi, iussum iubere),
яке, порівняно з дієсловом imperare, вказує на зовсім інше значення наказу, порядку та
утилізуючи його. Це так звана законодавча мудрість, яка походить безпосередньо
від Імперії.Це особливості римського Імперіум. Особливості, які передували йому історично,
оскільки вони були присутні як у римській монархії, так і в Республіці; вони сильно
відрізняються від усіх пізніших лише натхнених ними форм навіть у випадку
відповідності приписуваних титулів (і німецький кайзер, і російський цар походять від
Цезаря). Це риси, які сильно відрізняють Імперію від колоніалізму та імперіалізму,
оскільки останні мають тенденцію стандартизувати все, до чого торкаються, тоді
як Імперія, навпаки, забезпечує, захищає та посилює всілякі особливості у своїх
кордонах.

Це відрізняється з релігійної, культурної, моральної і навіть соціальної точки зору,
тому що в самій суті Імперії закладена концепція так званого цезаризму, яка
передусім базується на зв’язку між титулом трибуна, імператора та народу , який
зосереджується головним чином на захисті слабших і немічних.

Отже, продовжимо далі з цього пункту, щоб якнайкраще відповісти на дві головні
потреби нашого часу; зовнішні та внутрішні потреби. Наша головна зовнішня
потреба зараз — знайти «історичний» вихід із нинішньої цивілізаційної кризи та
кризи ідентичності в Європі.

Під «історичним виходом» я маю на увазі головним чином те, що він обов’язково
повинен бути ідентифікований і винайдений у потоці, в потоці нашої епохи, і в
вимогах і потребах, пов’язаних з нею. Нинішня динаміка, очевидно, є домінуючою, що
має виражатися в повазі до неї, а не через пасивний опір чи ностальгічний спогад про
те, що колись було. Така ситуація є не що інше, як заклик до примусової зміни
значення символів та подій, якщо ми вважаємо, що вони зараз йдуть не так, як мали
б.

Епоха глобалізації: глобалізм, потрясіння, злиття культур, транскордонні та
транснаціональні відносини, безумовно, стане ерою імперіалізму (або імперіалізмів,
пов’язаних в єдине ціле й активну систему), який з часом змете всі інші свободи. ,
ідентичності та всі відмінності в ім’я піднесення відмінностей і злиття їх в одну
велику будівлю, засновану на желатинових основах, просочених конформізмом. Як у
сенсі проявлених звичаїв, костюмів, так і жорсткості етики, етосу та правил
звичайної поведінки.

Яка тут наша альтернатива? Є лише одна: Імперія.Коли ми говоримо «Імперія», ми не обов’язково маємо на увазі конкретну і точну
політичну форму, а скоріше ми говоримо про відновлення справжньої імперської осі з
усіма її первісними привілеями без винятку.

Немає іншого способу створити легітимну альтернативу технократичному та
бюрократичному монстру, ніж вирівняти федералізм із його основами та створити
в Європі закон, який, в ім’я Auctoritas та Імперії, може бути єдиним, здатним
відповісти на неминучі вимоги, висунуті нами з настанням ери континентальних
союзів, нульового часу, супутників тощо, покращуючи всі характеристики нашого
континенту.

Але як?
Ми не обов’язково пропонуємо тут формально проголошену Імперію з одним чітко
визначеним Імператором, який би правив усіма нами. Скоріше йдеться про
необхідність слідувати певним вказівкам, які потім дозволять нам створити наш
власний Фундамент, щоб ми могли відстежити Mundus і встановити міцний
Порядок.

Щоб належним чином виконати це починання, ми повинні відновити зв’язок з річкою
історії, яка безперервно тече з 476 року. Саме тоді останній римський імператор
Ромул Агустул був змушений віддати трон Одоакру, потім відомому як король
Герулі. Насправді, однак, він був просто лідером іншого германського племені, в якому
Одоакр виконував функцію Одовахкра (що перекладалося як: «Великий майстер»).
Відтоді Імперія непомітно продовжувала цю спадщину, яка згодом перетворилася на
вісь гібелінів. Це нерозривно пов'язувало Рим і його протоісторичних предків
германців, які сприйняли всі імперські цінності. Вони почали виражатися протягом
століть, від Константинополя до Санкт-Петербурга, від Відня до Берліна, через
наполеонівський Париж, можливо, у менш галасливий спосіб, але все ж надзвичайно
солідний і стійкий.

Тому піднесення та посилення імперської осі означає перш за все визнання
доісторичних та історичних зв’язків між різними полюсами Європи, щоб вони могли
почати розвиватися одночасно, залишаючись відокремленими один від одного. З
такого знання і з такого визнання прийде вміння незмінно займати певні позиції,
відкидати часткові чвари та не повторювати дрібнобуржуазного шовінізму, щотільки йде на користь усякого імперіалізму, жодним чином не зміцнюючи власні сили,
єдність, автономію і, можливо, насамперед свободу.

Імперське, але не імперіалістичне бачення Європи передбачає, перш за все, бажання
зміцнювати власну владу та уявляти її експансію як на схід, так і на південь, не
втрачаючи її значення. Якщо це бачення починається з усвідомлення його
справжнього походження та коріння в концепції Міфу; воно також визначить межі
ідентичності та спорідненості, розпізнає контури емпатії та антипатії, які не
можуть бути довільно визначені індивідуальними прихильностями дифузного его, а
лише тим, що насправді є і що має бути.

Далі ми можемо зосередитися на створенні та розробці рішень, щоб уникнути
поточної кризи. У цьому тексті не місце для пропозицій, які ми вже кілька разів
детально обговорювали і які, ймовірно, ніколи не припинимо постійно оновлювати.
На цьому етапі варто зосередитися насамперед на самих основах. Мислити з
імперської точки зору означає зосередити свої зусилля на внутрішній осьовості, яка
завжди має бути присутньою в нас самих, оживленою ідеями історичної
трансцендентності, а не лише героїчної, що походить від наших індивідуальних
ідентичностей, які зливаються, але не зливаються в єдине ціле. як сказав би Екхарт.
Вони роблять це лише нагорі, роблячи нас людьми з вершини, а не просто
поглинаючими особами. Якщо це передумова, бо, чесно кажучи, я не бачу інших, які б
не потрапили в пастку Хаосу, тоді виходить, що імперська перспектива також
означає автономію та свободу.

Якість вказує на те, що є; до буття і субстанції. Усі ці ідентичності: соціальна,
культурна, антропологічна, кланова, племінна, регіональна та національна,
здебільшого виражаються в рисах чи прерогативах. Імперська логіка, за своєю
природою антизрівнялівка та антистандартизація, гарантує не тільки захист усіх
індивідуальних характеристик своїх підданих, але навіть їхнє піднесення. Таким
чином, і націоналізм, і регіоналізм найбільш сумісні та безпечні на цьому рівні. Ці ідеї
не виживуть сьогодні у своїй найпоширенішій формі, що означає або захист
економічних інтересів одна від одної, або втечу назад в історію через страх літати.
Вони можуть підтвердити своє відродження в переможному менталітеті
самовпевнених ідеалів, які гармонійно відповідають один одному, не відмовляючись
від власної сутності.

Імперське бачення, з іншого боку, є єдиним, що може гарантувати виживання
національної єдності в той час, коли національні держави починають відмирати,
оскільки воно гарантує, що ця єдність, яка зараз втрачена між тим, що вкорінене, і
тим, що не інституціоналізовано, не потрібно буде склеювати і перебудовувати за
допомогою якихось «Кодексів громадянства». До речі, у постякобінську добу навітьрегіони з минулим і специфічними особливостями, а не звичайні адміністративні
регіони, не можуть безпечно жити, культивуючи свою національну ідентичність, не
боячись, що врешті-решт їм буде відмовлено в ній і будуть змушені її зректися. В
імперській свідомості кожна якість може бути представлена та визнана на різних
рівнях – без необхідності посилатися або протиставлятися одна одній. Регіональне,
національне, імперське – це різновимірні поняття, які доповнюють одне одного
навіть у кожному з нас.

Внутрішня вісь з'єднує всі частини штока ліктора між собою. На цьому рівні
усвідомлення та дисципліни немає потреби в поширенні кодексів, правил і заборон,
які повторюються знову і знову в неможливій спробі об’єднати розрізнені частини
цивілізації, що перебувають у кризі сенсу.

Логіка, яка тримає разом окремі компоненти, є тією ж логікою, що тримає разом
Імперію. «Максимум свободи, максимум відповідальності». Це незмінно гарантує
автономію. Автономія тут буквально означає позбавлення від закону, який був би
шкідливим і руйнівним, приреченим на анархію в результаті відсутності
усвідомлення принципів, цінностей, етики та духовної ієрархії, яка диктує закон у
правильний спосіб. Сьогодні, як не парадоксально, без автономії моральна анархія і
несправедливість на всіх рівнях імперії неминучі.

В епоху нестримного конформізму, коли правила не виражають право, а
перетворюються на закони, які прагнуть бути однорідними, стає очевидним, що
вони загрожують ідентичності, свободі, економіці тощо. Це створює невпевнений,
штучний, невротичний і неспокійний організм. Відреагувати на цю закономірність
можна лише двома шляхами: дотримуючись у цьому аспекті старих звичок, що
означає поступову, але невблаганну тенденцію до розорення, або організовуватися
локально: як клас чи соціальна категорія. Імперська ідея, не лише концептуально, а й
історично, завжди сприяла і може лише заохочувати автономію, на противагу
імперіалізму, який, порушуючи саму назву, створює лише однорідні клітини, які
щонайбільше повторюють ціле. Імперська ідея за своєю суттю диктує таку лінію,
яка дозволяє місцевим структурам і відносинам розвиватися органічно і гармонійно,
а не атомізовано і атрофічно, як у часи Глобалізації. Також щодо цієї теми у нас є ряд
детальних пропозицій, які будуть обговорюватися в іншому місці.

Нарешті: тіло. Органічне суспільство, з яким тісно пов’язаний імперський ідеал, не
складається з індивідів і мас, ні масових індивідів, ні безформних соціальних класів,
нагромаджених один на одного, які черпають свою силу лише з брутальних
елементів, пройнятих негативним духом. Воно виникає через пропозицію та
здатність створити Організм, «Тіло», від якого походять слова корпорація такорпоративізм, точне значення якого є повною протилежністю тому, що зараз
розуміється під ним, як нав’язане нам нашими противниками. . Все це не має бути
гіпотезою, створеною самою собою, побудованою на основі теорій статі та
громадянства, а окремою особистістю, тісно пов’язаною зі своєю спадщиною та її
законною роллю, інтерпретованою не в чисто функціональному сенсі, а як частину
космічної гармонії. Це альтернатива всім формам матеріалістичного комерціалізму,
які існують зараз.

Імперський ідеал не можна сформулювати шляхом приєднання до Імперії, Autocrita ,
Якості та Автономії, але через можливість сформувати органічне суспільство, у
буквальному значенні, яке нав’язує слово Societas (як набір союзників) та учасників
Спільноти Органічної Долі. Зверху донизу, від влади до економіки, від
територіального до національного, імперський ідеал викриває, пропонує і хоче
нав’язати реальності досконалу й абсолютну альтернативу.

Формування політичної та законодавчої програми на основі передумов, які я описав
раніше, недостатньо, оскільки зараз ми живемо в часи роз’єднання, постдемократії,
де переплітаються різні типи сил і форми анархії. Це вже не час завоювання
Держави, від якого, остаточно набутими силами, змінюються й суспільства.
Сьогодні це ера дезорієнтованої та розпорошеної влади, а також розрізнених
областей соціального індивідуалізму, який поширюється на географічні відмінності,
економічний та лобістський егоїзм, який протистоїть «владі», оминаючи формальну
владу. Більше того, для тих, хто не має певної ролі в суспільстві, а це більшість
людей, єдиний вихід — об’єднатися заради добробуту та споживачів.

Для того, щоб діяти в цій реальності, ми не повинні зупинятися на виборчій
активності, а повинні боротися щодня без будь-яких вагань. Людина повинна бути
активною завжди, будь-де, на будь-якому рівні, зосередженою на тому, щоб
упорядкувати та організувати її так, щоб створити з неї повністю автономну силу,
завжди зосереджену, здатну протистояти всебічній силі, яка руйнує нашу свободу.

Це можна зробити, лише якщо уявити себе імперською сутністю і діяти так само.
Якщо імперська ідея буде успішно засвоєна та засвоєна, наша Невидима Імперія стане
нашим хребтом і водночас тією дороговказною зіркою, яка дозволить нам діяти
скрізь і за будь-яких умов.
Це підводить нас до другої найважливішої потреби нашого віку. До питання про
наше внутрішнє Я. Ера планетарного рівня: шкода, заперечення та придушення
свободи. Вона робить це в ім'я «свободи». Сексуальна та гендерна свобода, до якої
слід додати також генетичну свободу, незважаючи на проголошені наміри, мають
тенденцію стандартизувати та моралізувати правопорушення, які, однак, стаютьжорсткими та кодифікованими замість вільних. Тим часом, заперечуючи навіть
генетичну ідентичність і таким чином відкриваючи поле нескінченних можливостей,
їхні наставники хочуть розірвати всі зв'язки - все, що пов'язує не тільки людину, але й
суспільство з чимось глибшим і вищим. Сини ліберального прогресизму, які почали з
девізу «Заборонено заборонено», тепер починають забороняти все (від справжнього
кохання до куріння, від вживання алкоголю до вживання свинини), аби лише нав’язати
нам свої мутантські задуми. З фундаментальної точки зору: це повстання Утопії
проти Міфу, з точки зору символів і реальних посилань: це безформний телуризм,
який прагне помститися олімпійській маскулінності. Це єдиний справжній конфлікт
цивілізацій, про який ми повинні знати.

«Міф (нагадує Ернст Юнгер у «Трактаті про бунтівника») — це не історія минулого,
а реальність позачасової природи, яка знову і знову повторюється в історії». Тому ми
повинні почати зі зміни знака часу. Однак ми повинні пам’ятати, що ми живемо в
умовах диктатури, інакше й бути не може, оскільки нашими танцями керують
люди, які утопічно прагнуть весь час кинути виклик законам Космосу. «Більшість
(продовжує Юнгер) може діяти законно і водночас творити беззаконня. (...)

Зловживання може ставати все більш і більш жорстоким і зрештою перетворитися
на справжній злочин, спрямований проти конкретних соціальних груп».
З іншого боку, ця гадана нормальність, яку зараз називають політкоректністю, не
може витримати, якщо вона не підтримує її суть і не стосується «меншин,
переслідуваних, неконформних». Тому той, хто бореться за панування норм, за
справедливість і за правду правди, не може не знати, що він веде нерівну боротьбу з
тими, хто, диктуючи правила гри згори, тим не менше продовжує шахраювати.

А за цим ігровим столом ми можемо тільки програвати і програвати. Це правда, що
ми можемо здійснювати швидкі, нестабільні та ефективні рейди, але ми ніколи не
зможемо протриматися занадто довго. Якщо ми вирішимо це зробити, ми повинні
знати, що можемо програти. Як це було у Кіплінга: «Якщо йому доведеться
починати заново - він ніколи не зможе зітхнути проти втрати». Перша свобода і
перша автономія, перша сила і перша влада завжди в грі. Не покладайтеся морально,
економічно чи психологічно на ті потреби, які створив Левіафан, і не піддавайтесь
страхам, які він створив. Це єдина неминуча передумова для визвольного акту
перезаснування. Єдиний шанс імперських повстанців на перемогу полягає насамперед
у їхній здатності залишатися недоторканими до всіх можливих форм лестощів і
погроз. Щоб нічого не втратити, під час протистоянь вас не можуть привабити
мова чи жести людей, які не схожі на нас. Ми повинні знати, як бути в цьому світі і
вміти жити в ньому, не будучи від цього світу.Як запропонував нам Юнґер у своїх працях, йому довелося «піти в ліс», щоб ще
точніше й далі самому бути в лісі, що лежить посеред самого міста. Але ви не
можете піти в ліс один або навіть самі стати лісом, якщо ви не відновите гордість
за себе, якщо ви ще не відкрили коріння, яке дозволяє нам випрямити стебло. Імперія
– тобто внутрішня осьова спрямованість, яка стоїть понад усе – ось що робить це
можливим для нас.

І це є причиною того, що імперська відповідь, яка стане популярною і поширеною,
народиться в нашому світі як «елітарна» відповідь, яка, однак, всупереч тому, що
відбувалося досі, виходитиме від відкритої еліти - великодушної і здатної на жертви.
Знову Юнґер: «Будуть еліти, які боротимуться за новий вид свободи, ця боротьба
потребуватиме великих жертв і інтерпретації, яка не може бути меншою за її
гідність». Зокрема, слід усвідомлювати, що «до Міфу немає повороту назад; З міфом
можна знову зіткнутися, коли основи часу відходять від землі, у ситуації
надзвичайної небезпеки».

Ернст Юнгер також закликає нас завжди бути активними та присутніми. «Девіз
Rebel – «Hic et Nunc» (англ. Тут і зараз), бути повстанцем - означає бути вільною
людиною, діяти незалежно від інших». Hic et Nunc - тут і зараз. Ці два слова
означають Імперію в повній мірі, і якщо їй це вдасться, вона гарантує нашу свободу.
Хоча зараз бути вільним – це не право, а важке завдання, яке все менше
сприймається людьми. Але це зобов’язання, яке ми повинні взяти на свої плечі, хоча б
заради вірності нашим предкам і нашим нащадкам, яким ми повинні повернути і
справжню свободу, і справжню гідність.

Імперіум, Hic et Nunc; щоб забезпечити майбутнє наших людей, наших націй, наших
регіонів і нашої Європи. Бути вільним: як люди лісу і мандрівні лицарі.

À propos de migration

Si la France brûle, en Italie (au moins dans le nord-est et l'est) on commence à entrevoir quelques braises.
Mais la situation est compliquée. Pour diverses raisons : la faible natalité d'un pays riche où une mère de trente ans est maintenant jeune, alors qu'il y a une génération, d'habitude elle n'avait pas vingt ans ; une politique d'impolitesse post-1968 où les enfants et petits-enfants des migrants sont gâtés - comme tous les enfants - et rendus agressifs et impunis ; le reflux géopolitique par rapport à la colonisation qui entraîne des afflux importants car la nature a horreur du vide.
A tout cela s'ajoutent une idéologie mondialiste, quelques manœuvres de chantages politiques et économiques (turcs, libyens, russes, américains, saoudiens) et le trou énorme des associations d'accueil qui, en Italie, obtiennent tant et tels profits qu'ils ont fait dire à un condamné pour l'affaire Mafia Capital "on gagne plus avec les migrants qu'avec la drogue".

Comme vous pouvez le voir, il n'y a pas de cause unique au problème
il n'y a pas non plus de solution possible qui ne soit pas complexe, articulée et longue à réaliser. Les revendications de certaines droites résiduelles qui exigent : « Rapatrions-les tous » sont irréalisables. Presque partout, les insurgés sont de troisième génération et n'ont pas d'autres patries, sans compter tous les "détails" logistiques qui font de cette prétention une blague. Il existe évidemment des solutions, mais elles doivent être poursuivies toutes ensemble. Coupes drastiques aux fonds des associations ; changement radical d'approche du concept de nationalité ; distinction entre nationalité et citoyenneté; politique démographique; des alliances de développement avec les pays méditerranéens et africains, une sélection des candidatures tenant compte notamment des affinités, et surtout le développement de la robotique qui réduira les besoins en main-d'œuvre.
En mars dernier mon Centre d'études Polaris a exposé cette proposition dans un document adressé au gouverrnement et intitulé "Ça peut être fait" qui contient des propositions de divers types et sur divers sujets. 

Décroissance malheureuse
Le point le plus douloureux pour ceux qui continuent de demander aux gouvernements de fermer les ports est que le phénomène ne peut être liquidé dans des stratégies d'invasion, qui existent mais n'expliquent pas tout.
L'ensemble du monde développé est entré dans l'hiver démographique ou, comme la Chine, vient de s'engager sur la voie du déclin. Cela ne concerne pas seulement l'UE (dont l'Italie est la plus mal lotie), mais les USA, le Japon, la Russie.
Dans nombre de ces pays, nous sommes récemment entrés dans une véritable réduction de moitié des groupes biologiquement jeunes et âgés pour la main-d'œuvre.

Gouvernements et industries à la recherche de migrants
Lorsque le ministre italien Lollobrigida a déclaré que 500 000 migrants légaux seraient nécessaires en 2023, il n'a fait que signaler la demande de la Confindustria (l'organisation des entrepreneurs). L'homologue allemande s'est montrée plus sobre puisqu'elle en demande 400 000. Va pire la Hongrie qui s'oppose, oui, aux politiques migratoires, mais en même temps a décidé qu'il fallait les encourager. Tout en déclarant « Nous ne voulons pas devenir un pays d'immigration », Orban a présenté un projet de loi sur l'emploi des travailleurs immigrés et, il y a tout juste quatre mois, a annoncé : « Dans un an ou deux, la Hongrie aura besoin de 500 000 nouveaux ouvriers". Il ne faut pas oublier que la Hongrie compte un sixième de la population italienne et moins d'un huitième de celle de l'Allemagne. Poutine a récemment exhorté à se rendre en Russie en offrant la nationalité parce qu'il se rend compte du déclin, d'autre part en 2022, la population y a chuté de 566 000 unités.
Même le Japon, avec une loi de 2019, relancée en novembre 2021, a décidé de s'ouvrir aux travailleurs étrangers. Il le fera certainement avec un esprit et des critères que nous devrons observer attentivement en Europe, en essayant de les emprunter.

La situation italienne
L'Italie a un taux négatif depuis 1993 ; le ratio enfants/femmes actuel est de 1,28, très loin de la valeur dite de remplacement qui est de 2,10.
Au cours de la dernière décennie, notre population a diminué de 1,3 million de personnes. Dans dix ans, on s'attend à une baisse de 1,2 % supplémentaire.
L'hiver démographique touche surtout la population jeune.
Selon Confindustria, en 2030, nous aurons 1,9 million de travailleurs potentiels en moins.
Il en résulte une bombe sociale.

Maintenant il faut choisir
S'il faut hurler à la lune, jeter des pierres dans le pigeonnier, crier au complot et se sentir ainsi durs et purs ou mettre ses neurones au service de la volonté et celle-ci au service d'une identité historique, méta-historique et de caractère que nous avons trop souvent tendance à oublier.
La situation est préoccupante mais pas désespérée. Mais qui perd son temps à crier et à se couvrir les yeux , en extremiste stupide qui n'a plus rien de radical, ne fait que la rendre désespérée.
Au lieu de cela, si nous voulons, nous pouvons.

Gabriele Adinolfi